Наталі Лиманській. Жартома , чи серйозно ,
а скоріше за все - просто так .

1.

Те , чого ніхто
Не згадає потім -
В’ється під мостом
Електричний потяг

Золотим вужем
Повз вогні вокзалу.
Ми не збережемо
Спогадів про зараз

І цього “ ось тут “
Пригадать не зможем .
Ми на цім мосту
Просто перехожі ,

І поганий тон -
В очі зазирати .
З нас обох ніхто
Не відчує втрати ,

Просто спогад зник .
І , неначе скальпель ,
Рейки залізниць
Ріжуть місто навпіл ,

Дивне відчуття -
Біль у місті . Тільки
Ниточка моста
З’єднує частинки .

2.

Я старший за тебе ,
Та це не істотно ,
Бо сонце є теплим ,
А місяць холодним ,

А вітер мінливим .
Ми схожі на вітер .
І кожна хвилина
Небачений витвір ,

А справа творіння
Поєднує нас , і
Уже не потрібно
Ніяких пояснень .

3.

Я торкнусь твоїх теплих пальців ,
А моя долоня шорстка .
Починається окупація -
Осінь вводить свої війська

В місто . Ось у мундирі сірім
Дощ крокує по мостовій .
Страшно визирнути з квартири ,
І з-під ковдри , і з-під повік ,

Бо у нашому місті - ворог ,
Окупація - то не жарт .
І сьогодні , в знак непокори ,
Ти одягнеш червоний шарф .

Ти , як завжди , не маєш часу -
Треба бігти в справах , а там
Ходить дощ , тримаючи “шмайсер”,
І стріля в зонти - тра -та-та .

4.

Ти носиш різні светрики ,
А ще штани вельветові ,
А також фіолетові
Маленькі рукавички

І шапочку з помпоном , і
Пальто з пухнастим коміром .
Я твердо переконаний -
Тобі усе це личить ,

А втім , деталі одягу
Цікавлять лише до того ,
Як від легкого дотику
Обом стає тепліше .

5.

Починаються хуртовини
І нездатність передбачати ,
Починаються хутра й вина
І червонощокі дівчата

Йдуть крізь сніг , примруживши очі ,
Ти - одна з них , але відчутно
Відрізняєшся . Якщо хочеш ,
Запитай мене про майбутнє .

Ти повіриш , бо ти наївна -
Я скажу тобі щось хороше .
А сніжинка в тебе на віях
Теж на жодну іншу не схожа .

6.

Ми уже не бачились
Більше тижня .
Ходжу наїжачений ,
У щетині ,

З друзями вітаюся
Непривітно .
Дівчинко Наталочко
(Чи Іринко ?) -

Все позапліталося
В один вузол .
Дівчинко Наталочко ,
Шкода друзів .

7.

Мені вже без тебе сумно ,
Мені вже з тобою весело .
Я вже відчуваю струми ,
Чи як воно в біса зветься ?-

Уже розбиратись пізно ,
Або й непотрібно - просто
Я гратиму на сопілці ,
Якщо ти мене попросиш ,

І дихання стане співом .
А за вікном завірюха ,
І спів на шибці застигне
І зробиться візерунком .

8.

Ти маєш кота ,
А він має кігті -
Воно вже отак
Влаштовано - кіт є

Така звірина ,
А часом звірюка ,
І тут ні хріна
Не вдієш , і руки

У тебе весь час
В малюнках подряпин .
І хто їх навчав
Так боляче гратись ?

То лапки м’які ,
То зуби навишкір .
У тебе є кіт ,
А я маю кішку .

9.

Ми схожі на звірів ,
Кудлатих і сонних ,
Які уже звикли
Вестися пристойно -

Не шкірити зуби
І їсти з бляшанки .
Крім того , ти любиш
Ходити без шапки

І дивишся хитро
З-під мокрого чуба .
Ми дивні страхіття -
Це можна відчути

В собі , і злякатись ,
Але не змінити .
Я знаю , яка ти
У місячнім світлі .

10.

Я закрию тебе долонями ,
Наче вогник .
Я ще тільки вчора цього не вмів
Анітрохи

І тепер дивуюсь , яка ти вся
Тепла й чиста .
Ми з вогнем полюбляли гратися
Від дитинства ,

А тепер вчимось берегти його ,
Бути чемні .
В нашому вікні мерехтить вогонь ,
В інших - темно .

11.

Руки твої оголені
Світяться у пітьмі .
Предки були монголами -
Били коней плітьми

Мабуть . І по спадковості
Щось перейшло від них .
Очі твої промовисті …
Десь у роду й відьми

(Боже прости ) траплялися -
Хто ж розповість про те ?
Гралась малою в лялечки -
Дитятко золоте ,

Стала уже дорослою
Майже - той вік , коли
Хочеться степу з росами ,
Скрипу важких коліс ,

Сонця , або Чумацького
Шляху - де не візьмеш ,
Й жити божою ласкою ,
Котра не має меж .

12.

Сни блукають поміж будинками ,
Ходять босими .
Ми останні гроші розтринькали
На морозиво .

Як ми їли пломбір на паличці -
То фантастика .
А вони ж бо пороззувалися ,
Щоб підкрастися .

13.

Не вистачає чортівні
Коханню нашому , а в ньому
Потрібна тайна , що у ній
І чорт собі зламає ногу ,

Заплаче , піде навмання
Дверей шукати і не знайде .
А що воно за таїна ,
Того і нам не варто знати ,

Бо ми лишилися дітьми
І не передбачали лиха .
Чорт шкутильгатиме в пітьмі
І врешті відшукає вихід ,

До нас припхається , страшний ,
І вогняну роззявить пащу ,
Та ти спасеш і сохраниш ,
На груди , наче хрестик , впавши .

14.

Я малюю твої портрети
У автобусі на вікні .
Ми зустрілись о пів на третю ,
І чомусь обоє сумні .

Ми сьогодні такі відверті ,
Що не можем слова сказать .
На вікні у твого портрета
По обличчю повзе сльоза .

15.

Коли це скінчиться
(Колись це скінчиться) -
Не варто про числа -
Дощами по шибці

Спливатиме осінь ,
А ти не журися ,
Бо смерть - то відносно
Короткий відрізок

Буття , а по тому ,
Як сам я наврочив ,
Я стану котом і ,
Напевно охоче .

Таким - хвіст трубою ,
Манери звірячі ,
Але із тобою
Зустрінусь навряд чи ,

Бо все-таки вічність
Велика . І , власне ,
У смерті є звичка -
Приходити вчасно .

16.

Я тобі про щось розповім .
Про таке , чого ще ніколи . . .
Що весна у нашій крові
Починає бити на сполох ,

Що вогонь з червоних стрічок
Виплітає в небі заграву .
Пам’ятаєш пісеньку , що
Виповзав її слухать равлик

Із хатинки ? Хто нас учив
Чаклувати ? Але ж уміли !
І ламають кригу річки ,
Бо під нею уже несила ,

І на березі горілиць
Непритомніють від утоми .
У очах хворобливий блиск .
Я уже не відаю , хто ми ,

Бо весна у нашій крові
Є причиною примх і марень .
Телефонний дзвінок: “Привіт,
Ти ідеш дивитись на хмари ? ”

17.

Я відповів на всі листи ,
Я склав екзамен .
Зі мною залишилась ти ,
І літо з нами .

І от ми підемо удвох
Туди , де личить
Замовити якесь питво -
То добрий звичай ,

Хоча далеко не щодня
Буває за що .
А ти усе-таки чудна ,
І я не кращий .